Про визнання нікчемними правочинів в актах перевірок органів державної податкової служби

  Відповідно до ч.2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією України та Законами України.

  Стаття 204 ЦК України закріплює принцип презумпції правомірності правочину: правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена Законом або якщо він не визначений судом недійсним.

 З ч.3 ст. 215 ЦК випливає, а в ч.1 ст. 204 ЦК безпосередньо вказується на те, що нікчемним є правочин, недійсність якого в законі встановлена прямо. При застосуванні цього правила слід урахувати, що правові норми можуть установлюватися в нормативно-правових актах прямо, а можуть «випливати» із змісту таких актів. Слово «випливає» в такому контексті використовується в Цивільному кодексі та інших актах цивільного законодавства досить часто. Прямим належить визначати зазначення в законі про те, що відповідні правочини є недійсними або нікчемними. Зазначення, що цивільно-правові наслідки тягне тільки правочин, що відповідає певним вимогам, не може тлумачитись як пряме встановлення нікчемності правочину, ще не відповідає цим вимогам. Так, ч.4 ст. 423 ЦК України забороняє укладення договорів про відчуження особистих немайнових прав, що належать суб’єктам права інтелектуальної власності. Але ж це формулювання не може тлумачитись як пряме встановлення законом нікчемності правочинів, що вчиняються з метою відчуження особистих немайнових прав.

 Навіть пряме і чітке встановлення умов, за яких правочин визнається недійсним, означає, що за відсутності цих умов правочин є оспарюваним, а не нікчемним.

 Відповідно до п.18 Постанови Пленуму ВСУ № 9 від 06.11.2009 р. «Про судову практику розгляд цивільних справ про визнання правочинів недійсними» перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок, визначений ст. 288 ЦК: 1) правочини, спрямовані на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина; 2) правочини, спрямовані на знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, АРК, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

 Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об’єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не є такими, що порушують публічний порядок.

 При кваліфікації правочину за ст. 228 ЦК має врахуватися вина, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією із сторін. Доказом вини може бути вирок суду, поставлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо.

 З наведених норм законодавства слідує, що висновки про нікчемність правочинів, тим більше про визнання правочинів нікчемними відносяться виключно до компетенції судів, а не податкових органів.

 Частиною 4 ст. 70 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що обставини, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування, крім випадків, коли щодо таких обставин не виникає спору.

 Відповідач в судовому процесі повинен довести (надати докази) про умисність укладення спірної угоди з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства.

 Доцільно зауважити, що подібне обґрунтування  викладено й у Постановах Вищого адміністративного суду України від 19.07.2012 р. у справах К/9991/16861/12 та від 14.11.2012 р. у справі № К/9991/50772/12 та в Ухвалі ВАСУ від 29.10.2012 р. № К/9991/50255/12.

 

On Октябрь 26th, 2016, posted in: Блог Адвоката Пискун by
Разработка логотипа и дизайн Брендбук.