Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-яким не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Згідно ч.1, 2 ст. 22 КПК України кримінальне провадження здійснюється на основі змагальності, що передбачає самостійне обстоювання стороною обвинувачення і стороною захисту правових позицій, прав і свобод і законних інтересів засобами, передбаченим цим Кодексом.
Сторони кримінального провадження мають рівні права на збирання та подання до суду речей, документів, інших доказів, клопотань, скарг, а також на реалізацію інших процесуальних прав, передбачених цим Кодексом.
Згідно п.10 ст. 56 КПК України потерпілий має право на відшкодування завданої кримінальним правопорушенням шкоди в порядку, передбаченому законом.
Статтями 170-173 КПК України передбачено, що арешт майна є тимчасове позбавлення підозрюваного, обвинуваченого або осіб, які в силу закону несуть цивільну відповідальність за шкоду, завдану діяннями підозрюваного, обвинуваченого або несудженої особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, можливість відчужувати певне його майно за ухвалою слідчого судді або суду до скасування арешту майна у встановленому цим Кодексом порядку. Відповідно до вимог цього кодексу арешт майна може також передбачати заборону для особи, на майно якої накладено арешт, іншої особи, у володінні якої перебуває майно, розпоряджатися будь-яким чином таким майном та використовувати його.
Слідчий суддя або суд під час судового провадження накладає арешт на майно у вигляді речей, якщо є достатні підстави вважати, що вони відповідають критеріям, зазначеним у ч.2 ст. 167 цього Кодексу.
Заборона на використання майна, а також заборона розпоряджатися таким майном можуть бути застосовані лише у випадках, коли їх незастосування може призвести до зникнення, втрати або пошкодження відповідного майна або настання інших наслідків, які можуть перешкоджати кримінальному проваджені.
З клопотанням про арешт майна до слідчого судді, суду має право звернутися прокурор, слідчий за погодженням з прокурором, а з метою забезпечення цивільного позову – також цивільний позивач.
У клопотанні слідчого, прокурора або арешт майна повинно бути зазначено: підстави, у зв’язку з якими потрібно здійснити арешт майна; перелік і види майна, що належить арештувати; документи, що підтверджують право власності на майно, що належить арештувати.
До клопотання також мають бути додані оригінали або копії документів та інших матеріалів, якими слідчий, прокурор обґрунтовує доводи клопотання.
У клопотанні цивільного позивача, слідчого, прокурора про арешт майна підозрюваного, обвинуваченого, іншої особи для забезпечення цивільного позову повинно бути зазначено: розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням; докази факту завдання шкоди і розміру цієї шкоди.
Вартість майна, яке належить арештувати з метою забезпечення цивільного позову, повинна бути спів розмірною із розміром шкоди, завданим кримінальним правопорушенням.
Клопотання про арешт майна розглядається слідчим суддею, судом не пізніше двох днів з дня його надходження до суду, за участю слідчого та/або прокурора, цивільного позивача, якщо клопотання подано ним, підозрюваного, обвинуваченого, іншого власника майна, і за наявності-також захисника, законного представника. Неприбуття цих осіб у судове засідання не перешкоджає розгляду клопотання.
Під час розгляду клопотання про арешт майна слідчий суддя має право за клопотанням учасників розгляду або за власною ініціативою заслухати будь-якого свідка чи дослідити будь-які матеріали, що мають значення для вирішення питання про арешт майна.
Слідчий суддя, суд відмовляють у задоволенні клопотання про арешт майна, якщо особа, що його подала, не доведе необхідність такого арешту.
Копія ухвали надсилається слідчому, прокурору, підозрюваному, обвинуваченому, іншим заінтересованим особам не пізніше наступного робочого дня після її постановлення.
Доцільно звернути увагу, згідно зі ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» практика ЄСПЛ застосовується українськими судами як джерело права.
Право власності має фундаментальний характер, захищається згідно з нормами національного законодавства з урахуванням принципів ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі відповідно – Перший протокол; Конвенція). Держави-учасниці Конвенції зобов’язані поважати право кожного на мирне володіння своїм майном та гарантувати його захист передусім на національному рівні. Зазначене положення в Україні закріплено на конституційному рівні принципом непорушності права власності (ст. 41 Конституції України).

Право власності (на мирне володіння майном) не є абсолютним.

ЄСПЛ виходить із того, що положення ст. 1 Першого протоколу містить три правила: (а) перше правило має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном; (б) друге – стосується позбавлення майна і визначає певні умови для визнання втручання у право на мирне володіння майном правомірним; (в) третє – визнає за державами право контролювати використання майна за наявності певних умов для цього.
Зазначені правила не застосовуються окремо, вони мають тлумачитися у світлі загального принципу першого правила, але друге та третє правило стосуються трьох найважливіших суверенних повноважень держави: права вилучати власність у суспільних інтересах, регулювати використання власності та встановлювати систему оподаткування.
Втручання держави в право особи на мирне володіння майном не може вважатися виправданим, якщо порушення закону має суто формальний характер.
Разом із тим, рішення ЄСПЛ у справі «Стретч проти Сполученого Королівства» в жодному разі не є достатньою перешкодою для витребування в особи незаконно й недобросовісно відчуженого майна.
Аналогічно рішення ЄСПЛ у справі «Ісмаїлов проти Російської Федерації» не свідчить про те, що в Україні порушники митних правил повинні звільнятися від додаткового адміністративного стягнення (конфіскації) за нормою національного закону (наприклад, ст. 471 Митного кодексу України), яка не суперечить Конвенції та визнається ЄСПЛ допустимою частиною регуляторного механізму держави, що відповідає загальним інтересам суспільства.

Право на участь у судовому засіданні.

Відповідно до ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавств України.
Ст. 6 Конвенції гарантує право на справедливий і публічний розгляд справи. Практика передбачає, що судова процедура може вважатися справедливою тільки тоді, коли вона спрямована на забезпечення верховенства права та заснована на засадах законності, рівності учасників процесу перед законом і судом, змагальності, диспозитивності, гласності і відкритості. Публічність і гласність вимагає від суду забезпечити сторонам право знати про час і місце судового засідання у їхній справі, право бути вислуханим у суді.
Таким чином, участь в судовому засіданні потерпілої особи (її представника) при розгляді слідчим суддею клопотання про застосування заходів забезпечення кримінального провадження за її клопотанням є частиною загального права на справедливий і публічний, а тому всебічний та об’єктивний розгляд питання, яке впливає на права та обов’язки особи, відносно якої воно розглядається та порушено, зокрема, право на захист, яке є невід’ємною частиною права на справедливий розгляд справ в суді.

Обґрунтованість ухвали

Згідно роз’яснень, що містяться в Листі Вищого Спеціалізованого Суду України з Розгляду Цивільних і Кримінальних Справ № 223-558/0/4-13 від 05.04.2013 р. «Про деякі питання здійснення слідчим суддею суду першої інстанції судового контролю за дотриманням прав, свобод та інтересів осіб під час застосування заходів забезпечення кримінального провадження»: Вирішуючи питання про застосування заходів забезпечення кримінального провадження, у кожному випадку розгляду відповідних клопотань Слідчі Судді зобов’язані: сумлінно і принципово здійснювати повноваження із судового контролю за дотриманням прав, свобод та інтересів осіб у кримінальному провадженні під час досудового розслідування, діяти у межах і відповідно до вимог закону.
Відсутність обґрунтувань у винесеній слідчим суддею Ухвалі є порушенням права на належне здійснення правосуддя, яке є невід’ємною частиною передбаченого ст. 6 Конвенції права на справедливий розгляд.
Крім того, в п. 272 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Нечипорук і Йонкало проти України»: «Суд зазначає, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, у рішеннях судів та органів, що вирішують спори, має бути належним чином викладено підстави, на яких вони ґрунтуються….(Рішення у справі «Гарсія Руїз проти Іспанії» (GarciaRuisv. Spain) [ВП], №30544/96, п.26, ЕСНR1999-1, з подальшими посиланнями)».

Право на оскарження Ухвали

Відповідно до ч.1 ст. 172 КПК України клопотання про арешт майна розглядається слідчим суддею, судом не пізніше двох днів з дня його надходження до суду, за участю слідчого та/або прокурора, цивільного позивача, якщо клопотання подано ним, підозрюваного, обвинуваченого, іншого власника майна, і за наявності – також захисника, законного представника.
Відповідно ч.1 п.п.13,14 статті 56 КПК України протягом кримінального провадження потерпілий має право: одержувати копії процесуальних документів та письмові повідомлення у випадках, передбачених цим Кодексом; користуватись іншими правами, передбаченими цим Кодексом.
Відповідно до ст. 395 КПК України, апеляційна скарга на ухвалу слідчого судді подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом п’яти днів з дня її оголошення. Якщо ухвалу слідчого судді було постановлено без виклику особи, яка її оскаржує, то строк апеляційного оскарження для такої особи обчислюється з дня отримання нею копії судового рішення.
Згідно ч.1 ст. 409 КПК України підставами для скасування або зміни судового рішення при розгляді справи в суді апеляційної інстанції є: неповнота судового розгляду; невідповідність висновків суду, викладених у судовому рішенні, фактичним обставинам кримінального провадження; істотне порушення вимог кримінального процесуального закону; неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність.