Відповідно до ст. ст. 1233 – 1235 Цивільного кодексу України (далі по тексту: ЦК України), заповіт є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.
Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається.
Заповідач може призначити своїми спадкодавцями одну або декілька фізичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільного процесу.

Заповіт за своїм характером та змістом є правочином. Для виконання правочину (складання заповіту) достатньо волевиявлення однієї сторони, він є одностороннім правочином, тобто для складання і оформлення заповіту як розпорядження майном на випадок смерті необхідно волевиявлення тільки заповідача.
Оскільки заповіт є одностороннім правочином для нього застосовуються правові наслідки недодержання сторонами (стороною) при вчиненні правочину вимог закону, що передбачено параграфом 2 Глави 16 ЦК України.

Доцільно зауважити, що ст. 203 ЦК України передбачено загальні вимоги додержання яких для чинності правочину (заповіту), а саме:
1. Зміст правочину не може суперечити Цивільному кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.
2. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.
3. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
4. Правочин має вчинятися у формі, встановлені законом.
5. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

У відповідності до ч. 1,3 ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою – третьою, п’ятою та шостою ст. 203 ЦК України.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа забезпечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно п.п. 5,6 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 р. «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсним»: відповідно до статей 215 та 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його надійності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Вимоги про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосуванням наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного паровичну розглядаються у позовному проваджені в порядку цивільного судочинства відповідно до вимог статті 15 ЦПК.

З урахуванням вищевикладеного право на звернення до суду про визнання заповіту недійсним також має право особа, яка не входить до числа спадкоємців, але є заінтересованою особою чиї законні права та інтереси даний правочин порушив.

Відповідно до положень, що містяться в Рішенні Конституційного суду справа № 1-10/2004 від 01.12.2004 р., поняття «охоронюваний законом інтерес», що вживається у ч.1 ст. 4 Цивільного процесуального кодексу та інших законах України у логічно-смисловому зв’язку з поняттям «права» (інтерес у вузькому розумінні цього слова), означає правовий феномен, який: а) виходить за межі зміст у суб’єктивного права; б) є самостійним суб’єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб’єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

У Рішенні Конституційного суду України від 25.12.97 по справі № 9-зп встановлено, що ч.1 ст. 55 Конституції України треба розуміти так, що кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення права та свобод.
Відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв, скарг, оформлених відповідно до чинного законодавства, є порушенням права на судовий захист, яке згідно зі статтею 64 Конституції України не може бути обмежене.

Частину другу статті 124 Конституції України необхідно розуміти так, зо юрисдикція судів, тобто їх повноваження вирішувати спори про право та інші правові питання, поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Крім того, відповідно до п.1 ст. 16 ЦК України встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Доцільно зауважити, згідно до Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затверджено Наказом Міністерства юстиції України від 22.02.2012 № 296/5, зареєстровано в Міністерстві юстиції України від 22.03.2012 р. за № 282/20595 (далі по тексту: Порядок), спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою.
При зверненні спадкоємця у зв’язку з відкриттям спадщини нотаріус з’ясовує відомості стосовно факту смерті спадкодавця, часу і місця відкриття спадщини, кола спадкоємців, наявності заповіту, наявності спадкового майна, його складу та місцезнаходження, необхідність вжиття заходів щодо охорони спадкового майна.
Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою. Рішення суду про оголошення фізичної особи померлою або про встановлення факту смерті особи в певний час не може бути прийнято нотаріусом на підтвердження факту смерті.
Місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця відповідно до статті 29 ЦК України.
Місце відкриття спадщини підтверджується: довідкою житлово-експлуатаційної організації, довідкою правління житлово-будівельного кооперативу про реєстрацію (постійне місце проживання) спадкодавця; записом у будинковій книзі про реєстрацію (постійне місце проживання) спадкодавця, довідкою адресного бюро, довідкою райвійськкомату про те, що спадкодавець до призову на військову службу проживав за відповідною адресою.
Місце відкриття спадщини не може підтверджуватись свідоцтвом про смерть.
Спадкова справа заводиться нотаріусом за місцем відкриття спадщини на підставі поданої (або такої, що надійшла поштою) першою заяви (повідомлення, телеграми) про прийняття спадщини, про відмову від прийняття спадщини, про відмову від спадщини, заяви про відкликання заяви про прийняття спадщини або про відмову від спадщини, заяви про видачу свідоцтва про право на спадщину, заяви спадкоємця на одержання частини вкладу спадкодавця у банку (фінансовій установі), заяви про видачу свідоцтва виконавцю заповіту, заяви виконавця заповіту про відмову від здійснення своїх повноважень, заяви другого з подружжя про видачу свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя у разі смерті одного з подружжя, заяви про вжиття заходів до охорони спадкового майна, претензії кредиторів.
При заведенні спадкової справи нотаріус за даними Спадкового реєстру перевіряє наявність заведеної спадкової справи, спадкового договору, заповіту.
У разі наявності заповіту нотаріусу подається його оригінал чи дублікат. Повна інформація про заповіт, який було посвідчено іншим нотаріусом, витребовується нотаріусом шляхом направлення запиту.
У разі підтвердження факту заведення спадкової справи іншим нотаріусом нотаріус відмовляє заявнику у прийнятті заяви (іншого документа) та роз’яснює право її подачі за місцезнаходженням цієї справи, а у разі потреби (неправильно визначено місце відкриття спадщини) витребовує цю справу для подальшого провадження.
Якщо один із спадкоємців, який подав заяву про прийняття спадщини, помер до одержання свідоцтва про право на спадщину, копія спадкової справи направляється тільки за письмовим запитом нотаріуса, яким заведено спадкову справу після такого померлого.
Заяви про прийняття спадщини або відмову від її прийняття подаються спадкоємцем особисто нотаріусу за місцем відкриття спадщини у письмовій формі.
Строк, на який відкладається вчинення нотаріальної дії у цих випадках, не може перевищувати одного місяця.
За обґрунтованою письмовою заявою заінтересованої особи, яка звернулася до суду, та на підставі отриманого від суду повідомлення про надходження позовної заяви заінтересованої особи, яка оспорює право або факт, про посвідчення якого просить інша заінтересована особа, вчинення нотаріальної дії зупиняється до вирішення справи судом.
Відкладення або зупинення вчинення нотаріальних дій здійснюється на підставі чинного законодавства.