Статтями 18, 21, 22 Закону України «Про захист прав споживачів» (далі по тексту: Закон), визначено, продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими, а нечітку або двозначні положення договорів із споживачами тлумачаться на користь споживача. Також права споживача вважаються в будь-якому разі порушеними, якщо: при реалізації продукції будь-яким чином порушуються свобода волевиявлення споживача та/або висловлене ним волевиявлення, при наданні умови одержання послуги, які ставлять споживача у нерівне становище порівняно з іншими споживачами та/або виконавцями, не надають споживачам однакових гарантій відшкодування шкоди, завданої невиконаннями (неналежним виконанням) сторонами умов договору, порушується принцип рівності сторін договору, учасником якого є споживач, ціну продукції визначено неналежним чином.
У Постанові Верховного Суду України від 23.05.2012 року, прийнятої за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування норм касаційної інстанції одних і тих самих норм у подібних правовідносинах (справа № 6-35 цс12), яка є обов’язковою для всіх судів і суди зобов’язані привести свою практику у відповідність з цим рішенням (ст. 306-7 ЦПК України), зазначено, що сплата коштів не за сам товар, а за можливість одержання права на купівлю товару, формування, особою без залучення власних коштів групи клієнтів, за рахунок коштів яких здійснювалась передача права на купівлю товару одному з учасників групи, що є компенсацією за рахунок коштів інших учасників групи залучених до умов діяльності системи, є такою, що вводить в оману споживачів.
Таким чином, враховуючи викладене, умови договору є несправедливими та непрозорими, внаслідок чого утворюється істотний дисбаланс договірних прав і обов’язків на шкоду споживачеві, коли продавець (виконавець, виробник) здійснює нечесну підприємницьку практику, коли фонди з придбання товару формуються виключно за рахунок внесків інших клієнтів системи, без залучення коштів продавця (виконавця, виробника).
В Постанові Верховного Суду України від 11 вересня 2013 року, прийнятої за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування норм касаційної інстанції один і тих самих норм у подібних правовідносинах (справа № 6-40 цс13), яка є обов’язковою для всіх судів і суди зобов’язані привести свою практику у відповідність з цим рішенням (ст. 350-7 ЦПК України), зазначено що ст. 18 Закону містить самостійні підстави визначення угоди (чи її умов) недійсною. Так, за змістом ч.5 цієї норми у разі визнання окремого положення договору, включаючи ціну договору, несправедливими може бути визнано недійсним або змінено саме це положення, а не сам договір. Тільки у разі, коли зміна окремих положень або визнання їх недійсними або змінено саме положення, а не сам договір. Визначення поняття «несправедливі умови договору» закріплено в ч.2 ст.18 цього Закону – умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов’язків на шкоду споживача. Аналізуючи норму ст. 18 Закону можна дійти висновку, що для кваліфікації умов договору несправедливими необхідно наявність однозначно таких ознак: по перше, умови договору порушують принцип добросовісності (п.6 ч.1 ст.3, ч.3 ст. 509 ЦК України); по-друге, умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав і обов’язків сторін; по- третє, умови договору завдають шкоди споживачеві.
Відповідно до Постанови Пленуму ВСУ № 11 від 18.12.2009 р. «Про судове рішення»: при встановлені суперечностей між нормами права, які підлягають застосуванню при розгляді та вирішення справи, суду також необхідно враховувати роз’яснення Пленуму Верховного Суду, що містяться в Постанові від 01.11.1996 року № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя».
Відповідно до Постанови Пленуму ВСУ від 01.11.1996 р. № 9 п.2 Конституція України, як зазначено в її ст.8, має найвищу юридичну силу, а її норми прямої дії, суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акта з точки зору його відповідності Конституції і в усіх необхідних випадках застосовувати Конституцію як акт прямої дії. Судові рішення мають ґрунтуватись на Конституції, а також на чинному законодавстві, яке не суперечать їй; п. 4 передбачено, що виходячи з положення ст. 9 Конституції України про те, що чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України, суд не може застосовувати закон, який регулює правовідносини, що розглядаються, інакше як міжнародний договір. У той же час міжнародні договори застосовуються, якщо вони не суперечать Конституції України.
Конституцією України ст. 42 передбачено, що держава захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт.
В Рішенні Конституційного суду України справа № 1-26/2011 від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 зазначено, що одним із фундаментальних принципів приватноправових відносин є принцип свободи договору, закріплений у п. 3 ст. 3 ЦК України. Разом з тим зазначена свобода є обмеженою – межі дії цього принципу визначаються критеріями справедливості, добросовісності, пропорційності, розумності.
Конституційний Суд України вважає, що держава, встановлюючи законами України засади створення і функціонування грошового та кредитних ринків (п.1 ч.2 ст. 92 Конституції України), має підтримувати на засадах пропорційності розімни баланс між публічним інтересом ефективного перерозподілу грошових накопичень, комерційними інтересами щодо отримання справедливого прибутку від кредитування і охоронюваними законом правами та інтересами споживачів їх послуг.
Конституційний Суд України виходить також з того, що держава сприяє забезпеченню споживання населенням якісних товарів (робіт, послуг), зростанню добробуту громадян та загального рівня довіри в суспільстві. Разом з тим споживачу, як правило, об’єктивно бракує знань, необхідних для здійснення правильного виробу товарів (робіт, послуг) із запропонованих на ринку, а також для оцінки договорів щодо їх придбання, які нерідко мають вид формуляра або іншу стандартну форму (ч.1 ст. 636 ЦК України). Отже, для споживача існує ризик помилково чи навіть унаслідок уведення його в оману придбати не потрібні йому кредитні послуги. Тому держава забезпечує особливий захист більш слабкого суб’єкта економічних відносин, а також фактичну, а не формальну рівність сторін у цивільно-правових відносинах, шляхом визначення особливостей договірних правовідносин та обмеження дії принципу свободи цивільного договору.
Конституційний Суд України бере до уваги також положення міжнародного права.
Так, у п.п. 1,2 Резолюції Генеральної Асамблеї ООН «Керівні принципи для захисту інтересів споживачів» від 09.04.1985 року № 39/248 зазначено такі цілі: сприяти країнам у встановлені або подальшому забезпеченні належного захисту свого населення як споживачів; сприяти створенню структур виробництва і розподілу, здатних задовольняти потреби і запити споживачів; заохочувати високий рівень етичних норм поведінки тих, хто пов’язаний з виробництвом і розподілом товарів та послуг для споживачів; сприяти країнам у боротьбі зі шкідливою діловою практикою всіх підприємств на національному і міжнародному рівнях, що надаються споживачам більший вибір при нижчих цінах. При цьому уряди повинні розробляти, укріплювати та продовжувати активну політику захисту інтересів споживачів.
Хартією захисту споживачів, схваленою Резолюцією Консультативної Асамблеї Ради Європи від 17.05.1973 року № 543, зокрема, передбачається, що надання товарів чи послуг, у тому числі у фінансовій галузі, не має здійснюватися за допомогою прямого чи опосередкованого обману споживача.
У Директиві 2005/29/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 11.05.20015 року щодо несправедливих видів торговельної практики зазначається, що фінансові послуги через їхню складність та властиві їм серйозні ризики потребують встановлення детальних вимог, включаючи позитивні зобов’язання торговця. Оманливі види торговельної практики утримують споживача від поміркованого і, таким чином, ефективного вибору. Для підтримання впевненості споживачів загальна заборона несправедливих видів торговельної практики однакою мірою повинна застосовуватися до тих із них, що виникають як за межами контрактних відносин між торговцем та споживачем, та і під час виконання укладеного контракту (п. 9, 13, 14 преамбули зазначеної Директиви).
За змістом Директиви 2008/48/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 23.04.2008 року про кредитні угоди для споживачів важливим для забезпечення довіри споживачів є пропонування ринком достатнього ступеня їх захисту. При цьому в зазначені Директиві відповідні права споживачів регламентуються на до контрактній стадії, а також на стадії виконання кредитної угоди.
Доцільно зауважити, що відповідно до ст. 22 Закону споживачі звільняються від сплати судового збору за позовами, що пов’язані з порушенням їх прав.
Згідно ст.110 ЦПК України, позови про захист прав споживачів можуть пред’являтися також за місцем проживання споживача або за місцем заподіяння шкоди чи виконання договору.
Статтею 35 ЦПК України передбачено, що треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до ухвалення судом рішення, якщо рішення в справі може вплинути на їх права або обов’язки щодо однією із сторін.