Позови, що виникають із відносин відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, пред’являються до суду за загальними правилами підсудності, визначиними главою 1 розділу ІІІ ЦПК. При цьму суд враховує право позивача на пред’явлення позову про відшкодувння шкоди також за його зареєстрованим місцем проживання чи перебування, або за місцем завдання шкоди (ч.ч. 3,6 ст. 110 ЦПК), чи виконання договору у разі виникнення спору із договору страхування (ч. 8 ст. 110 ЦПК).
Позови. що виникають із діяльності філії або представництва юридичної особи, зокрема, страхової компанії, можуть пред’являтись також за їх місцезнаходженням (ч.7 ст. 110 ЦПК), проте відповідачем у справі є страхова компанія як юридична особа. У разі пред’явлення позову до філії чи представництва юридичної особи суд відповідно до вимог ч.4 ст.10 ЦПК та відповідно до порядку, визначеного ст. 33 ЦПК, вирішує питання про заміну належного відповідача або залучає юридичну особи як співвідповідача.
Недотримання правил підсудності тягне за собою повернення заяви позевачеві, про що постановляється ухвала Суду. Повернення позовної заяви не перешкоджає повторному зверненню із заявою до належного суду (ч. 5 ст. 121 ЦПК).
Відповідно до ст. ст. 1166, 1187 ЦК шкода, завдана особі чи майну фізичної або юридичної ососби, підлягає відшкодуванню в повному обсязі особою, яка її завдала. Обов’язок відшкодувати завдану шкоду виникає у її завдавача за умови, до її останнього були неправомірними, між ними і шкодую є безпосередній причинний зв’язок та є вина зазначеної особи, а коли це було наслідком дії джерела підвищеної небезпеки, – незалежно від наявності вини.
Положення ст. 625 ЦК не застосовуються до відносин з відшкодуванням шкоди. завданої джерелом підвищеної небезпеки, оскільки відшкодування шкоди є відповідальністю, а не грошовим зобов’язанням, яке виникає з договірних зобов’язань. Винятком є відповідальність страховика (ст. 992 ЦК).
З огляду на презумцію вини завдавача шкоди (ч.2 ст. 1166 ЦК) відповідач звільняється від обов’язку відшкодувати шкоду, якщо доведе, що шкоди було завдано внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого (ст.5 ст. 1187 ЦК, п.1 ч.2 ст. 1167 ЦК).
Відповідно до ч. 4 ст 61 ЦПК вирок у кримінальній справі, що набрав законної сили, або постанова суду у справі про амінінстративне правопорушення обов’язкові для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, стосовно якої ухвалено вирок або постанову суду, з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою. У зв’язку із цим у разі прийняття судом постанови про закриття провадження у справі про адміністративне правопорушення, суд звертає увагу на те, чи містить така постанова суду відповіді на питання про те, чи мала місце дорожньо-транспортна пригода та чи сталася вона з вини відповідача. Відсутність складу злочину не означає відсутність вини для цивільно-правової відповідальності. При цьому постанова (ухвала) слідчого, прокурора, суду про відмову в порушенні кримінальної справи або її закриття, закриття кримінального провадження є доказом, який повинен досліджуватися та оцінюватися судом у цивільній справі у порядку, передбаченому ЦПК.
Відповідно до ч. 1 ст. 1187 ЦК джерелом підвищеної небезпеки належить визнавати будь-яку діяльність, здійснення якої створює підвищену небезпеку завдання шкоди через неможливість контролю за нею людини, а також діяльність, пов’язану з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, механізмів та обладнення, викоританням, зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та інших речовин, утрииманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід тощо, що створює підвищену небезпеку для особи, яка цю діяльність здійснює, та інших осіб.
Оскільки зазначена норма не містить вичерпаного переліку видів джерел підвищеної небезпеки (видів підвищеної небезпечної діяльності), суд, беручи до уваги особливі предметів, речовин або інших об’єктів, що використовуються в процесі діяльності, має право визнати джерелом підвищеної небезпеки також й іншу діяльність. До цих особливих властивостей слід відносити створення підвищеної ймовірності завдання шкоди через неможливість повного контролю за ними з боку людей.
Цивільно-правова відповідальність за шкоду, завдану діяльністю, що є джерелом підвищеної небезпеки, настає у разі її цілеспрямосваності. В інших випадках шкода відшкодовується на загальних підставах, передбачених ст.1166 ЦК, особою, яка її завдала.
Особою, яка зобов’язана відшкодувати шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки, є фізична або юридична особа, що на відповідній правові підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди, позички тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об’єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.
Якщо особа під час керування транспортним засобом має посвідчення водія на право керування транспортним засобом відповідної категорії і реєстраційний документ та транспортний засіб, переданий їй власником або іншою особою, яка на законній підставі використовує такий транспортний засіб, то ця особа буде нести відповідальність за завдання шкоди (п. 2.2. Правил дорожнього ріху України).
Не вважається особою, яка здійснює діяльність, що є джерелом небезпеки, і не несе відповідальності за шкоду перед потерпілим особа, яка керує транспортним засобом у зв’язку з виконанням своїх трудових (службових) обов’язків на підставі трудового договору (контракту) із особою, яка на відповідній правові підставі (право власності, інше речове право, договір підрядку, оренди тощо) володіє транспортним засобом, якщо з нею укладено цивільно-правовий договір. Така особа, враховуючи характер відносин, які між ними склалися, може бути притягнута до відповідаольності роботодавцем лише у регресному порядкові відповідно до ст. 1191 ЦК.
На особу, яка перебувала в трудових відносинах на підставі трудового договору (контракту) і завдала шкоди життю чи здоров’ю у зв’язку з використанням транспортного засобу, що належать роботодавцю, відповідальність за завдання шкоди може бути покладена лише за умови, якщо буде доведено, що вона заволоділя транспортним засобом неправомірно (ч.ч. 3,4 ст. 1187 ЦК).
Фізична чи юридична особа, яка відшкодувала шкоду, завдану її працівником при виконанні трудових (службових) обов’язків на підставі трудового договру (контракту) чи цивільно-правового договору, має прраво зворотньої вимоги (регресу) до такого працівника – фактично завдавача шкоди – у розмірі виплаченого відшкодуванн, якщо інший розмір не встановлений законом (ч.1 ст. 1191 ЦК).
Шкода завдана кількома особами, відшкодовується кожною з них у частці, завданій нею (у порядку часткової відповідальності).
Особи. які спільно завдали шкоди, тобто завдали неподільної шкоди взаємопов’язаними, супутніми діями, або діями з єдністю наміру, несуть солідарну відповідальність перед потерпілими (ст. ст. 543, 1190 ЦК).
Пленум ВСУ